Уявіть собі, що на майдан виходить п’яний чоловік і, жодного разу не впавши, витанцьовує гопака або козачка. Для тих, хто ніколи не бачив цих танців, пояснюємо: це рівнозначно тому, якби на змаганнях з гімнастики добряче підхмелений спортсмен бездоганно, як то кажуть, на десять балів, виконував програму найвищої складності. А якраз таку вправність і демонстрували козаки, опришки та інші майстри української воїнської культури, коли після неабиякого «узливання» без усяких проблем виконували свої насичені акробатичними стрибками, присядками, перебіжками тощо бойові танки, важкі навіть і для тверезої людини…

Це навертає на думку: «А що як козаки та інші наші вояки-танцюристи спеціально використовували алкоголь для вдосконалення і максимального розкриття своїх фізичних та психічних якостей? Адже така практика в минулому існувала в бойових мистецтвах багатьох народів, а зараз і досі спостерігається у Східній Азії?..».

Одразу ж передбачаю заперечення: бойові мистецтва — це спорт, а спортсменам аж надто міцні напої протипоказані. Правди ніде діти — спортивний аспект тут безперечно є, і все-таки це не спорт, не фізкультура, а сАме мистецтво, практика, життєво необхідна методика бою. Бо ж спортсмен лише демонструє можливості людського організму, і найгірше, що на нього чигає (окрім, звісно, важких травм), — це психологічна гіркота від поразки. Спортсмен змагається за призові місця, кубки, медалі, гроші, оплески глядачів тощо, а боєць боронить свою Батьківщину, співвітчизників, свою сім’ю, зрештою — себе, і головний «приз» тут — життя його самого і життя його соратників. Щоб виграти цей «приз», самої лише технічної підготовки замало: у смертельному герці визначальне значення мають високий дух і граничне напруження усіх життєдіяльних сил. Отож іще із сивої давнини бійці різних народів з метою досягнення несамовитого бойового роз’ярення і максимального розкриття своїх фізичних кондицій уживали різноманітні міцні напої*. Оскільки це нерідко було вельми поширеним явищем, то згадані напої та інші стимулюючі засоби можна сміливо називати одним із поважних чинників стародавньої воєнної справи.

Особисто я не бачу, чим у цьому розумінні войовничі предки українців відрізнялися від інших етносів. Крім того, алкоголь є важливим компонентом світової і регіональних харчових культур і традицій, і було б просто дивним, якби гедоністично налаштовані українці, які ніколи його, як відомо, не цуралися, не запровадили його і до тренувально-змагальної сфери.

Одним з найміцніших і найулюбленіших серед інших алкогольних напоїв (пиво, вино тощо) в українців, як і у інших східних слов’ян, здавна була горілка. Як каже одна з наших легенд, сам Бог, побачивши, як тяжко і багато працює людина, дозволив їй пити горілку на свята і в неділю . А згідно з білоруською легендою, Бог благословив горілку (білор. «гарелка»), щоб люди, вживаючи її в міру, були живими і здоровими . Протягом століть горілку п’ють у свята, на похоронах, в неділю, а також і в будні дні, коли людина потребує розради у гoрі або відпруження після виснажливої праці… Горілка й досі є обов’язковим елементом багатьох ритуально-магічних, ініціально-посвячувальних, родинних і календарних обрядів. Наприклад, у деяких місцевостях України батько дитини першим випиває чарку, бажаючи здоров’я новонародженому, його матері і всім присутнім. На Полтавщині на перше постриження однорічну дитину ставили ногами в горілку, «щоб вона скоріше почала ходити». А в деяких селах Північної Буковини існувало повір’я, що чоловік може привернути до себе добру і щасливу долю, якщо піднесе випити горілки гарній, щасливій, а головне — чепурній жінці .

Крім того, горілка (точніше, її пиття) входила до такого обряду духовного споріднення і взаємодопомоги, як побратимство (посестринство). Вона була головним компонентом молодіжних т. зв. складчин, які збиралися звичайно чотири рази на рік. Парубок не міг вступити до цієї громади, не виставивши могорича… Дівчата використовували горілку у своїх любовних приворотах і присушках: милися горілкою, в якій перед цим була втоплена бджолина матка (сенс тут такий — хлопці будуть «липнути», «присихати» до дівчат так само, як бджоли до своєї матки).

Особливе значення оковита мала в житті козаків. Окрім усіх своїх інших обов’язків — Богу ревно молитися, на коні реп’яхом сидіти, добре шаблею рубати і списом колоти, із рушниці зірко стріляти, вправно битися навкулачках і боротися, — січовик повинен був ще вміти пити горілку. Це вміння вважалося за доблесть, що зазначив А. Кузьмін у своїй книжці «Запорожская Сечь» (1902): «Запорожы не пропускали случая погулять; народ они были весёлый, беспечный, большие любители пображничать, уменье последнего считалось даже за доблесть между ними» . Споживання міцних напоїв у козаків не обмежувалося етикетними нормами, характерними для японців, корейців та інших народів Східної Азії. Козакові було байдуже, як він п’є, його куди більше цікавило, скільки він п’є. А випити цей веселий вояк міг дуже багато, і то коли хотів. Посполиті (феодально залежні селяни) та міщани тяжко працювали зо дня на день, вони дотримувалися численних релігійних, господарських, родинних, громадських та інших приписів, отож і пили тільки, коли «сам Бог велить»: у свята, на хрестинах, на цвинтарі, часом після роботи тощо. Одне слово, це були люди, самим своїм соціальним становищем обмежені у прояві та задоволенні своїх бажань і потреб. Козак же між походами і боями не був обмежений нічим, чинив що заманеться, отож вживання оковитої за принципом «моя воля — коли хочу, тоді і п’ю» було у буквальному сенсі однією з його вольностей, ба навіть ознакою його самоцінності, обраності, привілейованості, ознакою того, що він розпоряджається собою на власний розсуд.

І «гуляли» козаки так, як, мабуть, ніхто у світі більше не вмів. Ну ось посудіть самі: «…Они закупили несколько бочек горилки и раздают её даром всякому встречному и поперечному. Всяк спешит к даровому „пойлу», кто с котлами, кто с горшками, кто с вёдрами, кто с коновками, а кто и с целыми куфами. И тогда чего только не выдумает изобретательная фантазия запорожца? Вот подкатили запорожцы огромную бочку горилки к хате, что строится при всяком курене, вылили в неё горилку, повскакивали сами в хату, заперли за собой дверь и плавают по горилке, как по настоящей реке… А вот целый десяток добрых молодцев уставили среди площади преогромный казанище, налили в него водки и деревянными ложками черпают из него „пьяное питьё”, как черпают борщ, опрокидывая ложки под свои длинные усища и закусывая любимым лакомством — бубликами” .

У читача може скластися враження, що козаки були, як то кажуть, безпробудними п’янюгами. Але це зовсім не так. Звісно, січовик — не янгол: і мед-пиво пив, і горілку не минав, і люльку смалив, і емоції свої не дуже стримував, і до ворогів виявляв нещадну жорстокість… Але він ніколи не напивався до нестями і організм свій алкоголем не руйнував. Якраз навпаки — завжди славився своїм чудовим фізичним станом. Недарма ж бо і досі, тостуючи за іменинника, йому бажають сaме козацького здоров’я… Козаки пили, щоб звеселитися, попросту кажучи — відпружитися після бойової виправи. Як пише А. Кузьмін, «гулянки запорожцев не были грязным и мрачным пьянством, которое делает человека подобным скоту, а были просто вспышками неудержимого веселья, разгулом их широкой и богатой натуры. Ни одна гулянка не обходилась без музыки и танцев; когда гуляли, то угощали всех встречных и приставших без разбора, платили за всё не торгуясь, сколько вынет рука из кармана шаровар…» .

Окрім того, козацькі гулянки не були такими частими, як це можна подумати. Загальновідомо, що під час походів будь-який алкоголь якнайсуворіше заборонявся. І розправи за порушення цього закону були дуже жорстокими. Козака, який пиячив під час морського набігу, просто-напросто викидали за борт «чайки», а на суходолі ослушника вбивали на місці. Козак був гуляка, а не алкоголік, отож до п’яниць, які втрачали людську подобу, на Січі навіть і в мирний час ставилися нещадно, і то незважаючи на всякі звання і заслуги. Збереглося документальне свідчення про те, як козака Герасима Рябого, який учинив п’яний бешкет, прив’язали до стовпа і насмерть забили киями .

У козаків була схильність за один, як то кажуть, раз, тобто за першого-ліпшого загулу, пропивати всі свої гроші, усю свою воєнну здобич. Тут усе просто: козак не гендляр, він вояк-кшатрій, а отже, байдужий до статків. Він шукав бойової слави, а не грошей. Він не знав, загине завтра чи ні, і надто далеко не зазирав: сьогодні живий — і пий-гуляй, веселися! Погано тільки, що деякі з козаків цю безшабашну манеру зберігали і після того, як покидали Січ і переходили до мирного життя: «Козак сидить у корчмі та мед-вино кружляє, корчму похваляє: „Гей, корчмо, корчмо-княгине! Чом то в тобі козацького добра багато гине? І сама їси не ошатно ходиш, і нас, козаків-нетяг, під случай без свиток водиш» .

Таким чином, ми бачимо, що міцні напої відігравали велику роль у житті українських вояків минулого часу. Але вони вживалися мало не виключно у мирний час — для розради, відпруження, звесеління, а в боях і походах суворо заборонялися… А як же тоді бути з висловленим на початку цього допису припущенням, що січовики використовували алкоголь для максимального розкриття своїх психічних і фізичних можливостей і якостей? Гадається, ніякої суперечності тут немає.

У козаків, а також і у іншого українського вояцтва, пиття горілки було необхідним компонентом деяких воїнських іспитів та ініціально-посвячувальних обрядів, під час яких воїна або кандидата у воїни перевіряли на „тримання алкоголю”. Мета цієї перевірки — з’ясувати, чи здатен чоловік у підхмеленому стані адекватно реагувати на навколишню обстановку, зберігаючи при цьому усі свої професійно-бойові, фізичні і психічні якості. На перший погляд, це становило суто „академічний” інтерес, адже у справжніх боях алкоголь заборонявся, і там не мало ніякого значення, чи здатен козак, добре хильнувши, до адекватних дій. Але насправді тут глибше. „Алкогольний тест” — це перевірка, чи годиться чоловік взагалі до важких козацьких справ, чи можна його взагалі пускати в бій? Хто перед тобою — особистість із залізними нервами, яка вміє „зібрати волю в кулак” за будь-яких обставин і на яку, отже, можна беззастережно покластися у критичній ситуації? Чи фізично слабкий парубок із благенькою вдачею, який уже після двох-трьох чарок верзе казна-що і не може пройти десять кроків, щоб не впасти? Куди такого брати в похід? Собі тільки на горе…

Саме такий аспект і має на увазі І. Каганець, коли, кажучи про наявність в організмі людей арійського кореню (і козаків, звісно, також) особливого „антиалкогольного ферменту”**, пише про специфічний іспит під час „добору кадрів” на Січі: „Відомо, що згідно з традицією до січового військово-чернечого ордену приймали лише тих, хто зміг пройти КОЗАЦЬКИЙ РАСОВИЙ ТЕСТ: кандидат у січовики, „випивши кварту оковитої, повинен був пройти по перекинутій між скелями на березі Дніпра колоді і не зірватися у воду”. На Хортиці донині збереглося таке місце — „ворота на Січ”, де колись на пристойній висоті була встановлена одна з „тестових” колод. Людина, у якої не було в крові „арійського ферменту”, практично не мала шансів потрапити до січового братства” . У деяких селах Сумщини подібний тест у формі «биття об заклад» зберігався ще наприкінці XIX століття. Двоє, випивши на спір однакову кількість горілки, перебігали по перекинутому через ярок дереву. Той, хто зривався, виставляв могорич.

У карпатських «Робін Гудів» — опришків і близьких до них за духом і структурою організації словацьких збойників (словац. «zbojnik») горілка і хмільний стан теж були частиною тамтешніх ініціально-посвячувальних обрядів. За однією з легенд, щоб стати опришком або збойником, кандидат повинен був перестрибнути багаття, відстрелити вершечок найвищого дерева, розташованого побіч, і випити горілки. І все це водночас, під час стрибка, тобто перебуваючи у повітрі . Згідно з іншою легендою, кандидат в опришки повинен був якнайвище підстрибнути, під час стрибка відрубати сокиркою вершечок невеликого дерева і водночас випити горілки.

Міцні напої також спонукали до змагань, прагнення виявити свою молодечу натуру. Скажімо, підхмелені січовики, хизуючись один перед одним силою і спритністю, влаштовували такий «герць» — хто швидше здереться на вкопаний у землю високий і гладенько обтесаний стовп. І що цікаво, робили вони це не менш вправно, аніж у тверезому стані…

Окрім усього іншого, вміння «тримати алкоголь» дуже високо цінувалося січовиками ще й з огляду на непередбачливість їхнього сповненого тривог життя. У воєнних виправах козаки, звісно, не бенкетували, перебували в ясному розумі і постійно підтримували свою пильність і високу боєздатність. Але ж траплялися випадки, коли ворог зненацька заскочував їх на відпочинку, під час безтурботної п’янки-гулянки. Ось тут якраз і потрібна була здатність миттєво мобілізовуватися, «брати себе в руки» і давати гідну відсіч, а то й із успіхом контратакувати. А. Апостолов у своїй книзі «Запорожье: Страна и народ» (1903) описує такий широко відомий в українській історії епізод:

«Самый большой набег на Крым сделали запорожцы в 1675 г. под начальством кошевого Сирка в отместку за набег, сделанный ханом на Сечь под новый год. Хан незаметно подошёл к Сечи ночной порой, снял сторожу, стоявшую на берегах Днепра, и послал вперёд турецких янычар с приказанием перебить пьяных, как он думал, казаков. Янычары тайком пробрались по льду в самую Сечь и наполнили собой все улицы. Всё спало, только в одном курене несколько казаков, накрывшись шкурою, чтоб не беспокоить спавших товарищей светом, играли в карты; они заметили подозрительный шорох, выглянули в форточку и увидели всю улицу, запруженную турками; тотчас побудили они тихонько товарищей, вооружились и, быстро отворив все окна, разом открыли густой огонь, поражая столпившихся врагов. В других куренях все вскочили на ноги и, разобрав, в чём дело, тоже начали стрелять. Турки, поражаемые в упор, метались, „аки козлы», и не могли сообразить, что им надо делать. Когда толпа янычар сильно поредела, казаки, по сигналу кошевого, разом высыпали из куреней и стали поражать обезумевших врагов пиками, саблями, дрекольями. К рассвету всё было кончено, и только небольшая часть янычар успела добраться до хана и сообщить ему плачевную весть” .

Не можна оминути питання і про те, що алкогольні та наркотичні речовини за давнини уживалися перед боєм для досягнення особливого, «надлюдського» психічного стану. Це не було масовим явищем — до згаданого засобу вдавалися лише окремі бійці, здатні впадати в розлючений транс. У Скандинавії в епоху вікінгів були широко відомі «вояки-звірі» — берсеркіри та ульфхеднари, які пили настоянки з мухоморів і досягали такого несамовитого роз’ярення, що абсолютно не зважали на небезпеку і не відчували болю від поранень (чим і спричинювали жах і створювали собі репутацію невразливих ). Те ж саме пили ранньосередньовічні чорні булгари, а македоняни і фракійці античної доби — нерозведене вино***. Давньоруські вояки перед боєм іноді вживали вино або пиво: «Например, прежде чем испытать судьбу в ратном поединке, для начала герои соревнуются в искусстве пития. Илья Муромец, перед тем как выйти на бой с Идолищем Поганым, похваляется, что „по семи вёдер пива пьёт, по семи пудов хлеба кушает». Одним махом осушить чарочку „зелена вина” в полтора ведра не составляет никакого труда для любого былинного богатыря, и именно это испытание предлагает пройти воинам Василий Буслаевич для того, чтобы занять достойное место в его храброй дружине” .

У козаків теж були особливі вояки з неймовірними психічно-фізичними можливостями — легендарні характерники, які вміли впадати в бойовий транс, коли зовсім не відчувається біль****. Це досягалося за допомогою спеціальних психофізичних технік змінення стану свідомості, але бувало і таке, що з цією метою вживалися міцні напої. Козаки хоч і не пиячили в походах, але такі напої із собою брали — «для медичних потреб» . В якості лікувального засобу алкоголь має бактерицидні, тонізуючі, антиалергійні якості, до того ж він дуже калорійний. На основі горілки козаки готували різні рослинні настоянки для промивання свіжих та гнійних ран, компреси тощо; при застуді пили горілку з перцем або медом. Були й доволі екзотичні прийоми. Так, Д. Яворницький повідомляє, що «від лихоманки вони вживали горілку з попелом чи рушничним порохом, додаючи до чарки пінного вина півзаряду пороху»… Але ж у походах траплялося всяке, і алкогольні напої часом уживалися не тільки для лікування, а і для бойового роз’ярення, про що пише, приміром, А. Кузьмін: «Трупы турок скоро покрыли улицы, площади и сады; запорожцы, обезумевшие от крови и выпитого тут же на пожарище вина, врывались во все дома, внося с собою неминуемую смерть всем мужчинам: женщин и детей они не трогали» .

У своїй книжці «Таємниці бойових мистецтв України» Т. Коляндрук (с. 19) описує такий приклад використання горілки для досягнення бойового настрою: «Козацькі характерники вміли використовувати і такі каталізатори, які зараз прийнято називати психотропними засобами. Ось свідчення одного молодого селянина часів Коліївщини про те, як характерник Шелест хотів прийняти його в гайдамаки. Коли селянин зі страху відмовився, Шелест дав йому випити трохи горілки, а потім вимастив лице рушничним порохом, змішаним з горілкою: „Тоді він насипав на долоню пороху, та розтер — розтер з горілкою, та помазав мені по виду (по обличчю. — Авт.), то така зараз охота взяла, що тільки дай спис у руки, здається, пішов би та й душив би всякого»”.

Про тонізуючі якості міцних напоїв знали, ясна річ, не одні тільки козаки. Від XVII ст. в Україні серед сільського населення були поширені, особливо на зимові календарні свята, групові бої навкулачках. Для досягнення відповідного войовничого тонусу і тут вживалася горілка. Із посиланням на Харківські губернські відомості за 1888 р. (? 337) Н. Сумцов писав: «Є в деяких селах особливі любителі кулачного бою; вони звичайно купляють два-три відра горілки одній із сторін, і тоді бій іде з особливим азартом» . Перед бійкою пили помірно, бо ж хотіли не напитися як слід, а лише підвищити молодецький запал: «Перед тим, як іти до місця бійки, збиралися своїм гуртом і під надзиранням берези (так називали отамана парубоцької громади. — Авт.) чи якого-небудь іншого поважаного чоловіка пили бурячанку. Пили, але не напивалися. Пили рівно стільки, скільки було потрібно для того, щоб тіло почало грати, а голова дуріти — це такий стан, коли страх перемішується з повною впевненістю у своїй особистій непоборності, а тіло при цьому легке і все бурлить. Але щоб воно бурлило, співали — як зараз кажуть — героїчні пісні. У такому стані тебе, крім суперника, ворога, вже більше ніщо не хвилює, в усьому світі є тільки він і нікого більше.

Коли приходили до місця бійки і починали задрочуватися (дражнити, зачіпати один одного перед боєм. — Авт.), бурливість переростала в гнів, і гнів такий, що якщо нікого не наб’єш чи не будеш набитий сам — то біда, хоч іди і головою бийся в стіну, поки ця лютість не вийде з тебе. Але які б люті не були, правил усі ми притримувались — били тільки туди, куди дозволялося, і впавшого обходили… Бувало, що деякі з парубків і мужиків натиралися перед бійкою, а то перед боротьбою, якою-небудь настойкою , щоб зігріти свої м’язи — чи, як у нас кажуть — „підігріти тіло»” .

Оковиту перед кулачними боями вживали і в інших слов’янських країнах, наприклад, у Росії. Там деякі «меценати» привозили горілку на місце сутички бочками або приносили відрами . Причому, «по рассказу И. Ф. Киреева, бойца начинали готовить к бою дня за два. Его водили в баню и там „разминали силу». После бани — обильное угощение с водкой, причём „накачивали” до тех пор, пока боец не сваливался „с катушек”. С похмелья, на другой день, бойца нарочно морили до самого боя голодом, чтобы „остервенел”. Часа за два до боя вливали в его пасть добрую чарку и давали немного закусить” .

Майстри і учні в деяких школах східних бойових мистецтв перед тренуванням уживають міцні напої. Так, відомий японський майстер карате-до Рояма Хацуо пише, що під час його навчання вчитель перед тренуванням і двобоєм частенько прикладався до чарки з горілкою. Дуже цікаво, що українські козаки перед тренуваннями зі зброєю або перед іншими вправами, які входили до навчального комплексу військової справи, також часом пили горілку. Про це А. Апостолов пише так: «Вставши утром и напившись, вместо чаю, горилки, сечевики расходились по своим делам. Одни объезжали лошадей, другие стреляли в цель; ибо запорожцы были искуснейшими стрелками своего времени…»

Ми не знаємо напевне, навіщо січовики це робили. Але можна сміливо казати, що влучна стрільба в ціль категорично суперечить уявленням сучасної науки щодо впливу алкоголю на організм. Згідно з проведеними дослідженнями, він понижує фізичну працездатність, а також, що найголовніше для даного випадку, — концентрацію уваги, адекватність у прийнятті рішень, точність і координацію рухів. Усе це, як неважко зрозуміти, повинне різко негативно позначатися на стрільбі, але козакам це анітрохи не заважало — вони однаково влучно вражали ціль у  будь-якому розумово-фізичному стані. Навіщо ж вони тоді випивали перед стрілецькими вправами? З нудьги? Мабуть, справа все-таки в іншому.

Можна припустити, що алкоголь тут відігравав певну мобілізаційну роль. Для професійного вояка у мистецтві стрільби життєво важливо набути абсолютного автоматизму у прийнятті рішення, у подальших діях, у відповідних рухах. Усе це виявляється в тому чи іншому епізоді реального бою, коли ворог дає тобі на рішення і дії якісь секунди. Щоб виробити ці автоматичні навички під час тренування у підхмеленому стані, потрібні куди більші, ніж звичайно, зусилля для концентрації уваги і напруження розслаблених алкоголем м’язів. Зате, коли козак добивався необхідної вправності в умовах підвищених, по суті — штучно ускладнених психічно-фізичних навантажень, у нього вже не було проблем у походах, коли він бився тверезим, — навички спрацьовували бездоганно. Це подібне до того, як сучасний спортсмен насилу бігає на тренуваннях із свинцевим поясом, а потім на офіційних змаганнях заіграшки долає дистанцію… Одне слово, як казав Суворов: «Тяжко в навчанні — легко в бою».

Певну аналогію всьому сказаному можна знайти в минулих регіональних системах (точніше б сказати — манерах) українських бойових мистецтв. Тут траплялася методика навчання, одна з назв якої — «дерев’яне тіло». Учні протягом кількох днів приходили на заняття підхмеленими і в такому стані відпрацьовували різноманітні удари, аж поки хміль не виходив із тіла. Результати оцінювалися наступного дня — хлопці відчували, які м’язи болять найбільше, де розтягнені сухожилля тощо, і з цього робилися висновки стосовно припущених учора помилок. Суть тут у тому, що п’яна людина втрачає чітке відчуття свого тіла, погано контролює рухи і, як то кажуть, відпускає гальма: більше прагне у запалі результату, аніж найдоцільніших шляхів до його досягнення (за принципом — «Мені аби вдарити, а як саме я це зроблю, це мені байдуже»). Одне слово, суцільний безлад, ніякої тобі системи, методу, раціональності. А м’язи, що болять наступного дня, якраз і підказують, як треба раціоналізувати процес підготовки бійця, як правильно координувати удари … З огляду на сказане можна припускати, що під час тренувальних стрілецьких вправ алкоголь допомагав козакам виявляти хиби в координації тіла, в окомірі, у виробленні навичок блискавично й автоматично прицілюватися тощо.

Учні шкіл українських бойових мистецтв часом спеціально пили горілку, щоб навчитися без особливих наслідків падати на землю або підлогу, бо ж, як то кажуть у народі, розслабленій алкоголем людині сам Бог підстелює, щоб не забилася: «Це як я був підлітком, ходили ми з братом до вуйка (дядька. — Авт.) вчитися битись. Вуйко покаже, чим бити, як бити, куди бити, як захищатися від битунів (ударів. — Авт.), як відійти вбік, щоб нападаючий пролетів уперед, як схопити та кинути, а [далі] ми вже самі — лісом ідемо, по листю б’ємо, взимку чорта з снігу виліпимо (він казав, щоб тільки чорта для биття ліпили) і його б’ємо. Таким було наше навчання. А ось одного разу приходимо, а вуйко виходить до нас трохи п’яним і каже: „Будемо з вас сикливість (боязливість — Авт.) вибивати і зміцнювати ваш дух». Ми думаємо: „П’яний! Може, бити буде?” А ні, він примусив нас його бити й кидати. Били скрізь, тільки в писок (тут — обличчя. — Авт.) і між ніг не били. Кидали спочатку легенько, а потім як дістали від вуйка в груди, то вже не жаліли. Приблизно через 15 хвилин це все закінчилося… Потім вуйко казав: „У бiйці ви повинні бути як п’яний чоловік — як п’яний, а не п’яний, тоді не буде страху перед тим, що можеш отримати сильного удару чи боляче впасти”« .

Імітація п’яного стану нині зустрічається в деяких напрямках бойових мистецтв росіян, наприклад, у тверській „бузі»: „Особое, собственно „Бузовское”, в технике — это прежде всего „пьяность”. На фоне общего расслабления и особого психофизического состояния боец двигается, напоминая движениями подвыпившего человека, движения выглядят разбалансированными, неуправляемыми, чередуются хлёсткие всплески с медлительными покачиваниями. В это время в теле появляется ощущение приятной зудящей подобранности, наподобие того, что должно чувствовать пиво во время интенсивного брожения. Про такое пиво, как и про такое ощущение, говорят „заиграло”« .

У китайському ушу існує стиль „цзуй-цюань» („п’яний кулак”, „кулак п’яного”), що його сповідують багато однойменних шкіл. Бійці цього стилю імітують рухи п’яної людини, на цій імітації навіть побудовані вся техніка і комплекс психофізичних вправ. У нас в Україні таких шкіл не було, а от деякі практики, подібні до тих, які трапляються в  „цзуй-цюань” (вони описані вище), таки мали місце…

У багатьох народів світу алкогольні напої деколи вживалися після тяжких і напружених тренувань і змагань. Так, у Швейцарії під час змагань із традиційних видів боротьби, як-от германо-швейцарська „швінген” і франко-швейцарські „la lutte suisse libre” та „la lutte ou caleсon”, для тілесного відпруження борцям у минулому (а може, і тепер також) давали випити між раундами і після сутички вина . У деяких школах традиційних в’єтнамських бойових мистецтв „во дао” алкогольні напої після тренування давали навіть дітям, оскільки вважалося, „що після тяжких вправ обов’язково потрібно розслабити дух і тіло” .

Такий звичай зустрічався і в українців: „Як було дуже багато тяжкої роботи, то й самі пили і дітям давали. Самі пили що мали — самогонку, вино, а дітям давали тільки слабе, деколи розбавлене водою вино. Для віддиху пили й після сільських змагань з боротьби, які до війни проводилися у нас взимку і влітку” .

Цікавий звичай спостерігався колись у деяких селах Північної Буковини. Там горілка була обов’язковим елементом одного з прийомів змагально-бойової магії, за допомогою якого намагалися вплинути на фізичний стан суперника: „За день чи декілька годин до боротьби одна з жінок, близьких борцеві, вистежувала його суперника і лила на його слід горілку, вимовляючи при цьому: „Щоб твої ноги при боротьбі з  таким-то (називалося ім’я) були п’яними, а голова не знала, що робити”. Ми вірили, що після таких дій суперник під час боротьби буде ледве стояти на ногах, і перемогти його буде дуже легко. А лила тільки жінка, бо в народі кажуть, що як жінка наливає в чарку, то чоловік удвічі хутче п’яніє, ніж тоді, коли наливає чоловік чоловікові” .

Схожий прийом застосовували і прихильники ісландської боротьби «гліма» — на слід суперника вони наносили особливий магічний знак з негативною енергетикою. За допомогою інших знаків ісландські майстри прагнули вплинути (тепер уже, звісно, позитивно) на свої власні борцівські якості. Для перемоги в змаганнях використовувалася особлива магія під назвою Glimagaldur. Один з її прийомів — малювання магічного символу Gapaldur під правою п’яткою і символу Ginfaxi — під великим пальцем лівої ноги борця.

P. S. Вивченню ролі алкоголю в бойових мистецтвах українців сучасні дослідники майже не приділяють уваги, а якщо і згадують про нього, то випадково або побіжно. Нехтувати цією проблемою, на мою думку, означає багато в чому нехтувати усією культурою нашого народу, позаяк міцні напої тривалий історичний час посідали значне місце у різних сферах його життєдіяльності, зокрема і у військовій справі та в усіляких молодечих змагальних ігрищах.

Дехто скаже, що запропонований автором матеріал є не дуже доречним у нинішніх умовах поширення в усьому світі, зокрема і в Україні, алкоголізму. Автор, мовляв, пропагує «узливання», широко застосовуючи для зацікавлення читачів приклади із козацького минулого…

Ні, це не так. Я не рекламую алкоголь і не закликаю його пити, — просто я, спираючись на етнологічно-етнографічні джерела, хочу довести, що у вивченні воєнних мистецтв не повинне бути ніяких лакун. Широке застосування міцних напоїв бійцями є об’єктивним фактом, отож, ігноруючи його, ми, по суті, збіднюємо і викривлюємо реальне історичне минуле…

І ще: за сивої давнини, коли формувалися українські бойові мистецтва, такої проблеми, як алкоголізм, не було взагалі. А ще нещодавно в Україні алкоголіки, особливо в селах, вважалися «паршивими вівцями» і наражалися на загальний осуд. Алкоголізм — це масова соціальна хвороба сучасної епохи, хвороба людей зі збідненим духом, не зайнятих справжньою суспільно корисною справою. Такі люди доберуться до самогонки і без «заохочень» з мого боку. А якщо ви зберегли свій дух і прагнете зміцнити його (зокрема і через фізичні вправи), то вам цей допис анітрохи не зашкодить. Навпаки — ви знайдете у ньому описи тих методів, засобів і практик, за допомогою яких наші предки досягали найвищого професіоналізму у своїх ратних та інших подвигах. Отож читайте, досліджуйте, беріть на озброєння те, що вам до вподоби. Тільки, звісно, аж надто не захоплюйтесь тренувальними «узливаннями»…

Олексій МАНДЗЯК

http://konus.in.ua 

Статьи на тему

• Нет похожих записей